…А Сотня відлетіла в небеса 

«…А Сотня відлетіла в небеса» -  під такою назвою працівники Радомишльської публічної бібліотеки спільно з творчим колективом  районного Будинку культури провели пам’ятний вечір для громадськості міста.

          На фоні відеосюжету линуть слова:

                            ,,,Вже не повернеться додому той хлопчина,

                            Що його вчора тільки мати відпустила,

                            Поцілувала, тихо мовивши: «Іди, дитино,

                            За щастя України, бо вона – єдина»

         Далі ведучі ведуть мову про те, що Майдан став символом боротьби, символом утвердження прагнень до європейських цінностей у споконвічно європейській державі. І за цю боротьбу. За нашу свободу й оновлення країни заплачено страшну ціну: своє життя віддали найкращі… І більшість з них – молоді, сильні. Ті, що тільки починали жити.

                  …Вже не побачить батько,не зустріне мати…

                            Живого сина більше в світі вже нема…

                            Прийшли у путь останню проводжати

                            Своїх Героїв… вічная їм честь й хвала

       

  Своїми спогадами про ті тривожні події на Майдані 2014 року поділився учасник тих подій, секретар ОТГ Міхненко В.В і закликав пом’янути і вшанувати, в скорботі схилити низько голови перед пам’яттю людей різного віку – героями Небесної сотні, яких було вбито у мирний, цивілізований час ХХІ століття.

         В пам’ять про загиблих оголошується хвилина мовчання.

         А в особі учнів 11 класу Фетман В. Бубенкова В, Грушко В, Балтаєва В гімназіі міста Радомишля прозвучали хвилюючі поетичні рядки про воїнів Небесної сотні, котрі відтепер постійно споглядатимуть за нами та нашими вчинками.

         Зворушливо учні гімназії Фетман В та  Балтаєв В відтворили сценку прощання воїна з коханою, який пішов на війну, а вона щоночі молиться й чекає, і вірить… і продовжує любить…

         А учениця 2 класу гімназії Косатенко Марія та учень 5 класу ЗОШ №5 Фещенко Костянтин вийшли на сцену , тримаючись за руки і подякували героям – сучасникам за щасливе майбутнє, за свіжий весняний вітер, за сонечко в небі. А ще Маша написала листа солдату, щоб він повернувся живим і здоровим.

            Мій любий солдате, пишу я до тебе

              З подякую щирого серця,

             Що маю сьогодні я мирнеє небо,

              Й надію, що лихо минеться…

         Зворушливо прозвучали пісні у виконанні творчого колективу районного Будинку культури Домбровського В, Дацюк М, Бернацької Є, Третяк В.

         Чудово вплелися в цей вінок пам’яті полеглим героям танцювальні композиції у виконанні вихованців танцювального колективу «Силует» в постановці Вишнівської Т.О.

         Також на заході прозвучала молитва за полеглих героїв, які поклали свої голови за наше майбутнє. І хай пам’ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.

         Пісенною молитвою «Боже, Україну збережи» у виконанні вокального ансамблю Будинку культури й завершився вечір- реквієм.

Крізь пекло афганської війни

            15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів - афганців.Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років мовою цифр, будь-яка війна у цифрах – це моторошно й страшно.

            29 років тому, 15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Аму-Дар’ю, генерал  Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни.

            Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. У рідні домівки не повернулися 13 тисяч 833 юнаки колишнього Радянського Союзу, 312 – пропали безвісти, доля 330 – невідома.

Заплакало небо дощами…

Біль і туга зійшлися  клином.

Свистіли кулі над Афганок,

Прощається мати із сином.

Котилися сльози рікою,

Ще б жити – та віку немає,

Лишилась невістка вдовою

Й онучка за батька питає.

Прощається мати із сином…

Прощаються гори й долини,

І більшого горя немає –

Як жити самій без дитини?

Лиш чорна хустина. Німа домовина…

«Прости», - ледь шепоче вустами.

Та чорна хустина – то туга за сином,

Заплакало небо дощами…

               Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч.  27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликали стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984 – 1985 роки. Для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорсока, кривава війна в Афганістані. Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги. Посивіли батьки. Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна.

                За довгих 10 років цієї війни на цвинтарях з’явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батьків упевненості в тому, ховають вони свого сина чи когось іншого… І ще довго ятритимуть душу запитання без відповіді. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі. Не забудеться це горе, не відболить іще кілька поколінь.

                Радомишльська Публічна бібліотека спільно Будинком культури  провели вечір-пам`ять,на якому вшанували полеглих героїв з Радомишльщини.

               Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думках. Вони цього заслуговують.